Про морську і континентальні геополітичні парадигми.

Бэзил Лидл Гарт. Исторя Первой мировой войны. М. 2014.

Про морську і континентальні геополітичні парадигми. Доволі часто у нас люблять перетворювати на аксіоми відносно тимчасові історичні тенденції, які мають свої історичні причини і свій обмежений часом горизонт. Однією з таких аксіом, з подачі російських геополітиків, стало розділення континентальної (франко-німецької) і океанічної (англо-саксонської) геополітичної стратегії. Між тим, це протистояння має доволі тривіальні історичні витоки. І, очевидно, доволі сильно обмежене в часі поле існування (принаймні, «нижня» межа доволі чітка – поч.. ХХ ст.). 

ПОЛІТИЧНА ТЕОЛОГІЯ У ФІЛОСОФСЬКІЙ КУЛЬТУРІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ – СПРОБА РЕКОНСТРУКЦІЇ ОСНОВНИХ ІДЕЙ

Тези виступу на Міжнародній науковій конференції "Дні науки Філософського факультету - 2016". Київ, КНУ ім. Т.Шевченка. 19.04.2016. 

Опубліковано:  "Дні науки філософського факультету – 2016", Міжн. наук. конф. (2016; Київ). Міжнародна наукова конференція "Дні науки філософського факультету – 2016",  20-21  квіт.  2016  р.  :  [матеріали  доповідей  та  виступів]  /  редкол.: А. Є. Конверський [та ін.]. –  К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2016. – Ч. 8. - С.39-41.

Вивчення історії філософської культури доби Київської Русі потребує дослідницької уваги до всіх сегментів давньоруського світогляду.  З огляду на це, однією з важливих проблем є реконструкція філософсько-політичних та теолого-політичних ідей, що панували у києворуському суспільстві. Очевидно, що в умовах традиційного суспільства, яким було також і  суспільство епохи Київської Русі, важко казати про чітку демаркацію між філософською та теологічною сферами. Варто казати про їхній взаємоперетин та взаємопроникнення, за умов домінування теологічного над філософським. Зі зрозумілих причин, у радянський період а також перші пострадянські десятиліття, можливості дослідження теологічного аспекту києворуської суспільно-політичної думки були обмеженими. Саме тому, реконструкція того типу політичної теології, який конституював та легітимізував суспільну та державну структури давньоукраїнської держави, є актуальним в контексті розвитку досліджень історії соціальної філософії, філософії права та політичної філософії в Україні.

Світоглядні основи суспільно-політичних ідей Тараса Шевченка: постановка проблеми.

 (Опубліковано: Наукові записки Київського університету туризму, економіки і права. Серія: філософські науки. - К.: КУТЕП, 2015. - Випуск 21. - С.8-25)

Проблема висвітлення світоглядних підстав та суспільно-політичних аспектів творчості Тараса Шевченка не є новою. Починаючи із піонерських, але написаних із різних ідеологічних та філософських позицій, робіт Федора Вовка[3], Михайла Драгоманова[9], Василя Щурата[54], Григорія Костельника[16], Омеляна Цісика[47], Степана Смаль-Стоцького[25], Дмитра Донцова[8] – суперечки навколо цієї проблеми ведуться, серед фахових філологів, істориків української філософії та політичної думки, публіцистів та політиків, аж до сьогодні. Полемічність проблематики викликана, насамперед, тією визначною роллю, яку зіграла постать Тараса Шевченка у формуванні модерного українського національного руху. Як зазначав ще Борис Грінченко: «в українській літературі з’явиться ще багато діячів, рівних Шевченкові талантом, але не буде вже ні одного, рівного йому своїм значенням у справі нашого національного відродження»[5, c.72].  Власне, на думку відомого американо-українського історика та політолога Романа Шпорлюка, саме з діяльності Тараса Шевченка та Кирило-Мефодіївського товариства слід розпочинати модерний період історії української нації, зумовлений насамперед виробленням основних засад програми національного руху та утвердженням модерної національної ідентичності[10, c.132].

Попри те, що подібні твердження можуть видатися дещо гіперболізованими, варто все ж погодитися з тим, що Тарас Шевченко став символом процесів національного пробудження другої пол. ХІХ – першої пол. ХХ ст. Відповідно, спроби проінтерпретувати творчість Шевченка згідно то тієї чи іншої ідеологічної або, ширше, світоглядно-філософської позиції були і залишаються одним із засобів  висловлення власного бачення розвитку модерного українського національного руху, зокрема в його політико-правових виявах, тим чи іншим автором. А це, в свою чергу, зумовлювало фрагментарність та ситуативність сприйняття світоглядних підстав тих чи інших аспектів творчості «Кобзаря». Зокрема, як зазначив історик української літератури Леонід Ушкалов: «попри те, що на сьогодні існує дуже великий корпус шевченкознавчих студій, мені не доводилось читати праці, де були б як слід розглянуті філософсько-естетичні погляди поета»[27, c.250]. Подібним чином можна охарактеризувати й ступінь дослідженості соціально-філософських чи філософсько-політичних (в широкому сенсі) поглядів Шевченка. Оскільки Україна до сьогодні знаходиться у процесі усвідомлення та оновлення власної філософської традиції, то дослідження світоглядних підстав творчості Тараса Шевченка продовжує залишатись актуальним для вітчизняного філософського співтовариства.

Шевченко: між пророком і титаном (причинки до теми)

Визначальний вплив Біблії (зокрема Старого Заповіту) на світогляд Тараса Шевченка зазначали всі ранні і деякі пізні дослідники його творчості та біографи (Кониський, Драгоманов, Щурат, Грушевський, Костельник, Пріцак і т.п.). Шевченко з часів свого дитячого паламарювання дуже добре знав «єлизаветинський» церковнослов’янський переклад Біблії, а Псалтир знав майже на пам'ять. Оцінки цього факту дослідниками були позитивні, негативні і нейтральні. Так само, не менш популярною темою, особливо в радянському і пострадянському шевченкознавстві, була тема шевченкового «прометеїзму» (тим більше, що яскравий уривок з «Кавказу» давав для цього гарну ілюстрацію). Шевченко був дитиною своєї епохи. А у літературі «лівого романтизму» ХІХ ст. образ Прометея (що іноді переходив у образ Каїна) – був однією із центральних міфологем. «Емансипативний» пафос часто поєднувався із іманентистським пантеїзмом (що переходив у поетизований вульгарний матеріалізм, зокрема у войовничих російських нігілістів), що цілком природно, якщо врахувати хтонічну природу архетипу титана. Можна сказати, що у творчості Шевченка протилежні за своїми характеристикам архетипи «пророка» і «титана» зустрічаються навіть за межами безпосереднього переказу хрестоматійних старозаповітних чи античних сюжетів. Явно старозаповітний образ «тотальної війни», чи то в «Гайдамаках» чи інших віршах на козацьку і гайдамацьку тематику, тісно переплітається власне із зануреним у радикальну трансцедентність образом Пророка, яким, зокрема, був натхненний цикл «Три літа» (цікаві зауваження з цього приводу можна знайти у Пріцака). «Титанічність» крім спопуляризованих у радянські часи «богоборчих» та «цареборчих» (мотив протистояння з царською владою, присутній і у біблейських сюжетах, пов'язаних із життя старозаповітних пророків, однак в Старому Заповіті він спричинений радикальністю сприйняття теократичного ідеалу) мотивів можна знайти і у традиційній «матріархальності» мотивів, надхненних головно селянською фольклорною поетикою (селянський фольклор, par excellence, традиційно «антеїстчний», «хтонічий» та «матріархальний»), і навіть у «гімнові паровому двигунові» із шевченкового «Щоденника», який більшовики у 1930-х викарбували на його надмогильному камені. Інколи ці два радикально протилежні архетипи у творчості поета важко розрізнити, настільки вони переплетені і поєднані (хоча, очевидно, що це поєднання є штучним і неприродним, якщо казати про глибинну природу двох архетипів). І саме таке поєднання, багато в чому, зумовило полівалентність наукових та популярних інтерпретацій творчості Шевченка, а особливо його суспільно-політичного світогляду, у всій подальшій історії не лише «швеченкознавства», але й українського національного руху загалом.

П.С. Можна сказати, що певним чином цю дихотомію було «знято», в сфері «соціальної естетики», лише неокласиками, а особливо вісниківцями (як у Маланюка «І поруч Лаври стане Капітолій», чи у Ольжича «Над диким простором Карпати — Памір, Дзвінка і сліпуча, як слава, Напруженим луком на цоколі гір. Ясніє Залізна Держава»), які висунули тему «олімпійського» архетипу. Але це поки поверхова теза, яка потребує подальшого дослідження.

Seyyed Hossein Nasr. The Heart of Islam: Enduring Values for Humanity. (Короткий конспект викладу С.Х. Насром ісламської політичної та правової філософії).
Книга Насра «Сутність Ісламу», була написана одразу після подій 11.09.2001 р.. С.Х. Наср намагається дати західному читачеві загальні відомості про «традиційний іслам», так як він його бачить. Особливо звертаючи увагу на суспільно-політичні аспекти. Як сам він пише: «Написано її з метою з’ясування певних основоположних аспектів а також загально дискутованих проблем ісламу у спосіб, який би був одночасно можливий для сприйняття з точки зору мейнстріму мусульманської думки і зрозумілий для західного споживача».

тиранія як форма правління

Готував колись текст для одного ВАКівського журналу. Не знаю, чи вийшла вже там моя стаття чи ні. І чи вийде взагалі коли небудь. Тому опублікую тут чорновий варіант тексту, з деякою корекцією "ВАКівських стандартів", щоб зробити матеріал трохи читабильнішим. Може когось зацікавить. Проблема тиранії, спроби зрозуміти «тиранічну людину» і ті аспекти людського буття, які сприяють її вкоріненню в тому чи іншому суспільному організмі, є актуальною для сучасної політичної філософії та філософії права виходячи з цілого ряду причин. Першою з них, безумовно, є той факт, що ця проблема займала вагоме місце в античній та середньовічній політичній філософії. Такий, виключно філософсько-історичний, ракурс вивчення цієї проблеми може викликати певний академічний інтерес. Однак це ніяк не свідчить про актуальність цієї проблематики для широкої публіки. Навіть «академічної публіки».

ze starych szkiców

Ideologia – nowy początek?

Przemiany polityczne i nowe formy ideologii we współczesnym świecie

Rozwój współczesnego społeczeństwa, zgodnie z teoriami politologów i filozofów politycznych, miał się dokonywać m.in. jako stopniowy proces niwelacji, czy zaniku ideologii politycznych. Jeszcze w 1960 roku Daniel Bell twierdził, że ideologia nie jest potrzebna w wysoko uprzemysłowionych państwach, gdyż postęp naukowy i techniczny będzie w stanie samodzielnie sprostać wyzwaniom czasu. Dotychczasowy „ideologiczny” sposób podejmowania decyzji zostanie zastąpiony przez „techniczne” rozwiązanie głównych problemów, co oznacza przeniesienie ich ze sfery polityczno-ideologicznej do strefy zarządzania i administracji. Konfrontacja ideologiczna w obszarze stosunków międzynarodowych miała zostać zastąpiona przez racjonalne, obiektywne negocjacje. Już jednak wydarzenia roku 1968 zmusiły Bella do rewizji tej prognozy.

Ponownie „duch końca ideologii" został wywołany w 1989 roku. Decydującą rolę odegrał tu głośny artykuł Fukuyamy pt.: „Koniec historii". Pod wpływem upadku reżimów komunistycznych w Europie Środkowej i Wschodniej oraz procesów liberalizacji w ZSRR i Chinach, Fukuyama, inspirowany "finalizmem" Hegla i Kojeve’a, ogłosił "koniec historii", rozumiany m.in. jako zakończenie walki ideologicznej i „koniec polityki”. I tym razem, po burzliwych wydarzeniach z końca lat 1990-tych, Fukuyama poczuł się zmuszony do porzucenia tego stanowiska.

Obydwa te przypadki wskazują, po pierwsze, iż wysnuwanie teoretycznych prognoz na podstawie bieżącej polityki jest zajęciem dość ryzykownym, a po drugie, że ideologia wydaje się trwałym elementem nowoczesnej rzeczywistości politycznej.