тиранія як форма правління

Готував колись текст для одного ВАКівського журналу. Не знаю, чи вийшла вже там моя стаття чи ні. І чи вийде взагалі коли небудь. Тому опублікую тут чорновий варіант тексту, з деякою корекцією "ВАКівських стандартів", щоб зробити матеріал трохи читабильнішим. Може когось зацікавить. Проблема тиранії, спроби зрозуміти «тиранічну людину» і ті аспекти людського буття, які сприяють її вкоріненню в тому чи іншому суспільному організмі, є актуальною для сучасної політичної філософії та філософії права виходячи з цілого ряду причин. Першою з них, безумовно, є той факт, що ця проблема займала вагоме місце в античній та середньовічній політичній філософії. Такий, виключно філософсько-історичний, ракурс вивчення цієї проблеми може викликати певний академічний інтерес. Однак це ніяк не свідчить про актуальність цієї проблематики для широкої публіки. Навіть «академічної публіки».
Для широкого кола дослідників, які займаються проблематикою чи то філософії права, чи то політичної філософії, поняття «тиранія» давно стало архаїзмом, який у відношенні до модерної соціально-політичної реальності є популярним пейоративним аналогом понять диктатура або тоталітаризм.Між тим, незважаючи на те, що смислові поля цих понять в деякій мірі перетинаються, між ними існують деякі суттєві відмінності. Якщо залишити за дужками усталене в пострадянській політології розрізнення понять «політичний режим» і «форма правління» (тоталітаризм, згідно з цією класифікацією, є «типом політичного режиму», а тиранія не зовсім коректно виокремленою в античності «формою правління»), то в першу чергу ці відмінності яскраво проявляються при порівнянні «класичних» античних тираній і модерних тоталітаризмів. Класична тиранія є «а-ідеологічно», а точніше «до-ідеологічною» формою правління. Тим часом як модерні тоталітаризми мають, за визначенням, ідеологічний характер. Більше того - тоталітаризм є «ідеократією». В тоталітарній державі всі аспекти життя суспільства (і навіть особистого життя окремої особистості) підпорядковані цілям певного ідеологічного проекту. Виходячи з того чи іншого політико-ідеологічного проекту тоталітарна влада намагається сконструювати суспільне буття відповідно до ідеального зразка. І така «соціальна інженерія» спирається на «доктринерські» теорію і практику. Через такий характер модерного тоталітаризму, деякі його критики, типу Поппера, записували в «тоталітарні мислителі» людей, які були теоретичними критиками класичної античної тиранії, наприклад Платона і Аристотеля. Крім того, за класичним визначенням, тиранія є одноосібною владою. У той же час такі тоталітарні держави як СРСР або КНР в певні періоди своєї історії являли (остання і досі являє) собою приклади так званого «колективного керівництва» (хоча, за визначенням Аристотеля «крайня олігархія» і «крайня тиранія» є аж надто подібними явищами, але цілком тотожними вони не були). Крім того, класична антична тиранія не була синонімом понять «жорстка одноосібна влада», «деспотія», «диктатура». Деспотією древні греки називали органічно притаманну варварам форму необмеженого одноосібного правління, зазвичай цілком легітимну, хоча і засновану на рабській покірності підданих верховному правителю (який єдиний є вільною людиною в деспотичній державі). Так само і диктатура в Древньому Римі була хоч і екстраординарною, але все ж таки легітимною формою правління. Поняття ж «тиранія» спочатку означало нелегітимний (незважаючи на те, що заснований, зазвичай, на основі волевиявлення демосу) або ж заснований на зневазі до законів державний лад. Відмінності в слововживанні між поняттями «деспотія», «диктатура» і «тиранія» зберігалися в західному філософському і політичному дискурсі аж до кінця XVIII ст. Парадоксальним чином подібне розмежування цих понять, а також понять «тиранія» і «тоталітаризм» (втім, слід зауважити, що ці поняття можуть бути і взаємодоповнюючими один-одного), повернення термінові «тиранія» самостійного значення і введення його в активне слововживання в рамках політико-правового дискрусу, може стати актуальним у ХХI столітті. Не можна сказати, що історичний феномен тиранії не був детально досліджений. Серед інших, варто відмітити фундаментальні роботи відомого російського історика Э. Фролова [8;9] та німецького історика Г. Берве [2]. Проте, ці дослідження є зразками історичного підходу до проблеми, хоча й мають велику цінність для філософа, як базовий джерельний матеріал. Не менш цінними для дослідників є й перші зразки філософського осмислення тиранічної форми правління, здійснені і своїх класичних працях давньогрецькими філософами Платоном [7] і Аристотелем [1]. Але чи не найцікавішим «ключем» до розуміння цієї проблеми може послужити знамените «напучування у тиранічному мистецтві» Ксенофонта «Гієрон» [5], а також не менш знаменита дискусія між Лео Штраусом і Олександром Кожевим [10], присвячена цьому діалогу і опублікована в середині ХХ століття. Тож метою даної статті є спроба, опираючись на згадані роботи (насамперед на діалог Ксенофонта та його аналіз Штраусом і Кожевим), показати необхідність актуалізації проблематики філососько-правового та філософсько-політичного аналізу феномену тиранії. Діалог Ксенофонта «Гієрон», та його аналіз Штраусом і Кожевим, відкривають одразу кілька «шарів» філософського осмислення проблематики тиранії. Варто відзначити, що досить короткий і на перший погляд простий діалог Ксенофонта містить два основних «оповідання»: 1) спроби доведення тираном Гієроном принципової антропологічної ущербності, «не-щасливості», людини, яка опинилася в ролі тирана, 2) спроби поета Сімоніда сформулювати концептуальну схему побудови «ефективної тиранії », яка гарантувала б тирану повноту людського щастя (як пише Штраус: «з огляду на те, що тиранія за самою своєю суттю - порочний політичний порядок, повчання в цьому предметі з необхідністю розпадається на дві частини. Перша частина повинна виявити специфічні недоліки тиранії («патології»), а друга частина - показати, як ці недоліки можна пом'якшити («терапія »)» [10,c.121]). Така проста, на перший погляд, структура діалогу, в роботі Лео Штрауса «Про тиранію» піддається досить таки детального аналізу, що дозволяє виділити в загальній драматургії діалогу кілька імпліцитних смислових шарів. У цьому аналізі ключовим виявляється розуміння діалогу Ксенофотна як точки перетину античної та сучасної (представленої в «Державцеві» Макіавеллі) політичної теорії. По суті, «Державець» Макіавеллі, який так само як і «Гієрон», є «настановою в тиранічному мистецтві» і маніфестом технологічного підходу до влади і політики. Більш того, саме ігнорування Макіавеллі смислової, і одночасно етичної, по суті, відмінності між монархією і тиранією, констатація аксіологічної нейтральності політичної теорії та практики, стала передвісником формального (чи швидше формалізованого) підходу до класифікації форм держави. Наслідком цього стало нерозуміння елементарної і природної форми тиранії як базового шару, а відповідно і сутності, сучасних тоталітарних режимів. Аксіологічна нейтральність сучасного категоріально-понятійного апарату політичних і правових наук стала причиною того, що згідно до Штрауса, сучасний політичний теоретик буде говорити про «масову державу, про диктатуру, про тоталітаризм, про авторитарність і т.д.» [10,c.65], буде як громадянин всім серцем засуджувати ці явища, але як політичний теоретик змушений відкидати поняття «тиранії» як «міфічне». Другим, істотним у контексті розглянутої теми, моментом є аналіз антропологічних передумов тиранії. Даний аспект досить детально розроблений в класичній політичній філософії. Багато в чому саме поширення певного типу людими, «тиранічної людини», людини поневоленої низькими гедоністичними прагненнями, які штовхають її на всілякі злочини, є причиною встановлення тиранії згідно платонівської «Держави» (говорячи сучасною мовою - тиран, за Платоном, є висуванцем «злочинного світу»). Так само Платон вважає тиранічну людину нещасною, «тиранічна душа» постійно охоплена страхом і сум'яттям (див. [7,c.356-359]). Ксенофонт аналізує проблему тиранічної людини аналогічним чином. Тиран, як уже згадувалося, є нещасною людиною. Але з причини неможливості цілковитого задоволення гедоністичних потягів, які ним володіють. Іншим антропологічним елементом Ксенофонтового «повчання в тиранії» є постать «мудреця», який представлений поетом Симонидом, що наставляв тирана Гієрона тонкощам маніпулятивних політичних технологій. Власне, ця фігура стала одним з центральних персонажів тексту Олександра Кожева «Тиранія і мудрість»[3], написаного в якості коментаря до штраусового аналізу діалогу Ксенофонта. Інтерпретуючи фабулу діалогу в дусі гегелівського історизму, Кожев констатує потребу інтелектуала в участі в історії. Причому ця участь може, і навіть необхідно повинна, відбуватися за допомогою порад тирану. Інтелектуал не може, з одного боку, цілком віддатися політичній діяльності, через відсутність для цього достатньої кількості часу, вільного від власне інтелектуальної роботи. З іншого боку, інтелектуал не може повністю піти від політики в «республіку письмен». Причиною цього є жага взяти участь в реалізації історичного процесу. У такій ситуації інтелектуал змушений, і навіть зобов'язаний, звертатися до тирана, і навіть ставати апологетом тиранії. «Мені здається, що філософ повинен більше всіх інших утримуватися від подібної критики тиранії. З одного боку, радник-філософ, за визначенням, змушений поспішати: він хотів би додати свій внесок у реформування держави, але він хотів би зробити це, втрачаючи якомога менше часу. Якщо він бажає швидкого результату, то частіше за все повинен звертатися саме до тирана, а не до демократичного лідера. Дійсно, філософів, які бажали вплинути на поточну у всі часи приваблювала тиранія <...> важко уявити собі філософа, який став би державним діячем, інакше, ніж в умовах якої-небудь «тиранії» »[3,c.258]. Більше того, антропологічний тип інтелектуала пов'язаний з антропологічним типом тирана і з іншої, більш істотної для Кожева, причини: «між державним діячем і філософом немає принципової різниці - обидва шукають визнання і діють з метою його заслужити»[3,c.248]. Філософ і тиран виконують взаємодоповнюючі ролі в рамках своєї компетенції на шляху реалізації історичного плану, кінцевою метою якого буде створення універсальної однорідної держави. «Якщо філософи зовсім не стануть давати політичних «порад »державним діячам <...> то не буде і ніякого історичного прогресу. Але якщо державні діячі не реалізовували б час від часу «поради» з філософським підґрунтям, то не було б і прогресу філософії, а тим самим не було б і самої Філософії в строгому сенсі слова»[3,c.272]. Більш того, такий тандем мудреця і політика етично «не підсудний» в категоріях гегелівського історицизму: «сама історія подбає про «суд» над діяннями державних діячів або тиранів (їх «успіх» або «удачу»), здійснюваних (свідомо чи ні) згідно ідей філософів, пристосованим до застосування на практиці інтелектуалами»[3,c.274]. Природно, що подібні інтерпретації не задовольняли Лео Штрауса. Етична оцінка тиранії Штраусом однозначна: «Ніхто не може зробитися тираном і залишатися їм, не опускаючись до того, щоб здійснювати ниці вчинки; отже, поважаюча себе людина не стане домагатися тиранічної влади»[10,c.295]. Більше того, конфлікт філософії і тиранії неминучий. Філософ, який прагне до визнання іншими перетворюється на софіста. Метою філософа є пошук істини і трансляція знання про неї своїм учням і прищеплення їм чесноти. І тільки потім, за допомогою «виходу на площу», на захист своїх пошукувань вони вступають в область «філософської політики». Яке відношення має все сказане до актуальної політико-правової реальності? Ще в 1960 році Даніел Белл стверджував, що в індустріально високорозвинених країнах ідеологія стає зайвою, оскільки науково-технічний прогрес сам здатний дати відповідь на вимоги часу, «ідеологічний» спосіб прийняття рішень змінюється «технічним», рішення основних проблем переноситься з політико-ідеологічної сфери в адміністративно-управлінську (див. [11]). Звичайно, концепт «смерті ідеологій» зараз піддається сумніву багатьма політичними філософами. Але, тим не менше, навіть найзатятіші прихильники «безсмертності ідеології» змушені погодитися з тим, що класичні політичні ідеології зазнають в нинішню епоху істотної трансформації. В модерну епоху, та чи інша політична ідеологія виконувала роль основного легітимізуючого фактора для державно-правових інститутів, подібно до того, як в традиційному суспільстві таку ж функцію виконувала релігія. В нинішньому ж суспільстві ідеології все більшою мірою стають елементом «політ-маркетингових технологій». В умовах «деідеологізації» і «маркетингізації», при формальному збереженні демократичних інститутів, сама політична реальність зазнає істотних змін. У своїй скандальній книзі «Пост-демократія» Колін Крауч пише: «постдемократичні суспільства і далі будуть зберігати всі риси демократії: вільні вибори, конкурентні партії, вільні публічні дебати, права людини, певну прозорість в діяльності держави. Але енергія і життєва сила політики повернеться туди, де вона перебувала в епоху, що передує демократії, - до нечисленної еліти і заможних груп, що концентруються навколо владних центрів і прагнуть отримати від них привілеї»[4,с.9]. При цьому, під постдемократією мається на увазі система, в якій політики все сильніше замикаються у своєму власному світі, підтримуючи зв'язок із суспільством за допомогою маніпулятивних технік, заснованих на рекламі та маркетингових дослідженнях, в той час як всі форми, характерні для здорових демократій, здавалося б, залишаються на своєму місці. Власне в сучасному нам суспільстві знову відроджується проблема тандему «софіст» і «олігарх», яка за певного збігу обставин може перетворитися на проблему «софіст» і «тиран». Як висновок варто зазначити, що відродження певних елементів класичної політичної мови, як і методології класичної політичної філософії, може виявитися досить актуальною. Адже «реанімація» в політико-правовому дискурсі терміну «тиранія» може потягнути за собою і «реанімацію» (в юридичному, а не тільки етико-політологічному, розумінні) такого невід'ємного елементу класичної політичної філософії як «право на повстання» (права на непокору і опір нелегітимній, хай і формально легальній, владі). Адже «право на повстання» в умовах глобальної прогресуючої «олігархізації» і «персоналізації» політичних систем, в умовах девальвації формального інструментарію «стримувань і противаг», може багатьом видатися суттєвим гарантом «політичної рівноваги». Для прикладу, як відзначають історики - політична система Візантійської імперії була «автократією, яка врівноваженою правом на революцію»[6,с.57-72]. Звісно, легітимність тих чи інших форм спротиву, проблема співвідношення їх легітимності та легальності, їх морально-етичне та правове обґрунтування, також є досить складною і неоднозначною дослідницькою проблемою. І повне, неупереджене та максимально об’єктивне дослідження цієї проблематики неможливе без уведення у сучасний філософсько-правовий та філософсько-політичний дискурс такого базового поняття класичних філософії права та філософії політики, як «тиранія». Список використаних джерел 1.    Арістотель. Політика / Арістотель ; [пер. з давньогр. та передм. О. Кислюка]. – К. : Основи, 2000. – 239 с. 2.    Берве, Гельмут. Тираны Греции / Гельмут Берве ; [пер. с нем. Рывкиной О.Е.]. — Ростов на Дону : Феникс, 1997. – 640 с. 3.    Кожев А. Тирания и мудрость. Комментарии по поводу трактата Л. Штрауса / А. Кожев // Штраус, Лео. О тирании / Лео Штраус ; [пер. с англ. и древнегреч. А. А. Россиуса, пер. сфранц. А М. Руткевича]. — СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2006. — 328 с. 4.    Крауч К. Пост-демократия / Колин Крауч ; [пер. с англ. Н.В. Эдельмана]. – М. : Изд. дом Гос. ун-та – Высшей школы экономики, 2010. – 192 с. 5.    Ксенофонт. Гиерон / Ксенофонт // Штраус, Лео. О тирании / Лео Штраус ; [пер. с англ. и древнегреч. А. А. Россиуса, пер. сфранц. А М. Руткевича]. — СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2006. — 328 с. 6.    Медведев И.П. Правовая культура Византийской империи / И.П. Медведев. – СПб. : Алетейя, 2001. — 576 с. 7.    Платон. Государство / Платон // Платон. Собрание сочинений в 4 т. / Платон ; общ.ред. А.Ф.Лосева и др.; авт. вступит. статьи А.Ф. Лосев; Примеч. А.А.Тахо-Годи; [пер. с древнегреч. Вл.С. Соловьева, М.С. Соловьева, С.Я. Шейнман-Топштейн]. – М. : Мысль, 1990. – (Философ, наследие. Акад. наук СССР. Ин-т философии). Т.3. – 1990. – С.79–420. 8.    Фролов Э. Д. Греческий тираны (IV в. до н.э.) / Э.Д. Фролов. – Ленинград : Издательство Ленинградского университета, 1972 – 199 с. 9.    Фролов Э. Д. Сицилийская держава Дионисия (IV в. до н.э.) / Э.Д. Фролов. – Ленинград : Издательство Ленинградского университета, 1979 – 160 с. 10.    Штраус, Лео. О тирании / Лео Штраус ; [пер. с англ. и древнегреч. А. А. Россиуса, пер. сфранц. А М. Руткевича]. — СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2006. — 328 с. 11.    Bell D. The end of ideology / Daniel Bell. – [б.м.] : The free press of Glencoe, 1960 — 416 p.