Шевченко: між пророком і титаном (причинки до теми)

Визначальний вплив Біблії (зокрема Старого Заповіту) на світогляд Тараса Шевченка зазначали всі ранні і деякі пізні дослідники його творчості та біографи (Кониський, Драгоманов, Щурат, Грушевський, Костельник, Пріцак і т.п.). Шевченко з часів свого дитячого паламарювання дуже добре знав «єлизаветинський» церковнослов’янський переклад Біблії, а Псалтир знав майже на пам'ять. Оцінки цього факту дослідниками були позитивні, негативні і нейтральні. Так само, не менш популярною темою, особливо в радянському і пострадянському шевченкознавстві, була тема шевченкового «прометеїзму» (тим більше, що яскравий уривок з «Кавказу» давав для цього гарну ілюстрацію). Шевченко був дитиною своєї епохи. А у літературі «лівого романтизму» ХІХ ст. образ Прометея (що іноді переходив у образ Каїна) – був однією із центральних міфологем. «Емансипативний» пафос часто поєднувався із іманентистським пантеїзмом (що переходив у поетизований вульгарний матеріалізм, зокрема у войовничих російських нігілістів), що цілком природно, якщо врахувати хтонічну природу архетипу титана. Можна сказати, що у творчості Шевченка протилежні за своїми характеристикам архетипи «пророка» і «титана» зустрічаються навіть за межами безпосереднього переказу хрестоматійних старозаповітних чи античних сюжетів. Явно старозаповітний образ «тотальної війни», чи то в «Гайдамаках» чи інших віршах на козацьку і гайдамацьку тематику, тісно переплітається власне із зануреним у радикальну трансцедентність образом Пророка, яким, зокрема, був натхненний цикл «Три літа» (цікаві зауваження з цього приводу можна знайти у Пріцака). «Титанічність» крім спопуляризованих у радянські часи «богоборчих» та «цареборчих» (мотив протистояння з царською владою, присутній і у біблейських сюжетах, пов'язаних із життя старозаповітних пророків, однак в Старому Заповіті він спричинений радикальністю сприйняття теократичного ідеалу) мотивів можна знайти і у традиційній «матріархальності» мотивів, надхненних головно селянською фольклорною поетикою (селянський фольклор, par excellence, традиційно «антеїстчний», «хтонічий» та «матріархальний»), і навіть у «гімнові паровому двигунові» із шевченкового «Щоденника», який більшовики у 1930-х викарбували на його надмогильному камені. Інколи ці два радикально протилежні архетипи у творчості поета важко розрізнити, настільки вони переплетені і поєднані (хоча, очевидно, що це поєднання є штучним і неприродним, якщо казати про глибинну природу двох архетипів). І саме таке поєднання, багато в чому, зумовило полівалентність наукових та популярних інтерпретацій творчості Шевченка, а особливо його суспільно-політичного світогляду, у всій подальшій історії не лише «швеченкознавства», але й українського національного руху загалом.

П.С. Можна сказати, що певним чином цю дихотомію було «знято», в сфері «соціальної естетики», лише неокласиками, а особливо вісниківцями (як у Маланюка «І поруч Лаври стане Капітолій», чи у Ольжича «Над диким простором Карпати — Памір, Дзвінка і сліпуча, як слава, Напруженим луком на цоколі гір. Ясніє Залізна Держава»), які висунули тему «олімпійського» архетипу. Але це поки поверхова теза, яка потребує подальшого дослідження.