Про морську і континентальні геополітичні парадигми.

Бэзил Лидл Гарт. Исторя Первой мировой войны. М. 2014.

Про морську і континентальні геополітичні парадигми. Доволі часто у нас люблять перетворювати на аксіоми відносно тимчасові історичні тенденції, які мають свої історичні причини і свій обмежений часом горизонт. Однією з таких аксіом, з подачі російських геополітиків, стало розділення континентальної (франко-німецької) і океанічної (англо-саксонської) геополітичної стратегії. Між тим, це протистояння має доволі тривіальні історичні витоки. І, очевидно, доволі сильно обмежене в часі поле існування (принаймні, «нижня» межа доволі чітка – поч.. ХХ ст.). 

 

Найцікавіший військовий історик і теоретик ХХ ст.. Безіл Лідл Гарт, аналізуючи причини початку Першої світової війни, виводить ланцюг її причин. І цей ланцюг проходить через череду протиріч, що спричинили крах системи союзів, збудованих Бісмарком після перемоги над Францією у 1871 р. Власне, головною метою Бісмарка була ізоляція Франції, та підтримка стану її військової (економічної, геополітичної) неспроможності. Окрім часто згадуваного, в умовах нинішньої геополітичної кон’юктури, союзу з Росією, важливе місце в цій системі займала складна система союзів: з Австро-Угорщиною, Італією, Румунією, Іспанією та навіть Сербією. Власне, головною проблемою у цій складній конструкції були стосунки з Великою Британією. Бісмарк, за словами Лідл Гарта, бажав щоби Британія була «в дружній ізоляції від Німеччини і недружній – від Франції». Почуття Бісмарка до Британії коливалися між «дружелюбством і презирством». Бісмарк, природно, поважав Дізраелі і консерваторів і зневажав Гладстона і лібералів. Тим не менш, і Дізраелі, і королева Вікторія розглядали Німеччину у якості найбільшого союзника Британії. Щоправда, обидва сумнівалися у надійності самого Бісмарка. Британія на той час мала очевидні протиріччя з Францією у колоніальному питанні, та історичну ворожнечу з Росією. Чим також вдало користувався Бісмарк. Зрештою, така грандіозна безпекова конструкція на кінець 1880-х років виглядала завершеною, і була певною гарантією проти початку великої  європейської війни.

Однак, вже на початку 1890-х вона почала давати тріщини. Першою з яких став розрив союзу між Берліном і Петербургом. Німеччина розірвала таємний договір 1887 р. з Росією, а російський «реакційний» цар Александр ІІІ заключив військово-політичний союз із соціал-республіканською Францією. При чому, однією з причин розриву союзу з Росією для німецької влади була його ворожість до Британії.

Однак, протиріччя в колоніальних питаннях, зокрема німецька активність у Туреччині та британська на Півдні Африки, розбудова Тірпіцем німецького океанічного флоту, суттєво ускладнили стосунки між двома державами на межі століть. Втім, точку неповернення на той момент ще не було пройдено. В 1898 р. та у 1901 р. Британія двічі запропонувала Берліну створення військово-політичного союзу. Однак, на думку Гарта цей союз не відбувся не через якісь глобальні геополітичні протиріччя між двома державами, а через інтриги референта німецького МЗС Фрідріха Августа Гольштейна та зайву самовпевненість німецьких правлячих кіл. Гольштейн був проти цього договору «злякавшись, що Англія хоче прикритися Німеччиною, а та буде служити Англії буфером проти Росії». Слабкість же Британії «може бути тепер використана на користь Німеччини: можна загравати з Британією, тримаючи її весь в надії на тісніший союз  і виманюючи в неї концесії». Цю точку зору поділяли канцлер Бюлов та кайзер Вільшельм ІІ. Характеризуючи позицію німецького уряду і Кайзера у той час, Гарт формулює її так: «Кидаючи погляд у минуле,  треба визнати найбільш знаменною його рисою ту кількість стусанів, яка знадобилася, щоби відігнати Британію від Німеччини і кинути її в ніякові обійми подвійного союзу» Франції та Росії. Зрештою, в 1901 р. Чемберлен попереджав німецьких лідерів: «період блискучої ізоляції Англії минув…ми віддали перевагу приєднатися до Німеччини і Троїстого союзу. Якщо ж це виявиться неможливим, ми будемо мати на увазі зближення з Францією та Росією». Самовпевнені німецькі очільники не сприймали серйозно такі попередження.  Гольштейн узагальнив погляди німецької сторони так: «Погроза взаємної угоди з Росією та Францією є просто англійською уловкою…Розумна угода з Англією, на мою думку, може бути досягненим лише тоді, коли почуття примусу стане більш сильним». Власне, йшлося про формування стосунків Берліну і Лондону, як пана і васала. Таке самовпевнене осліплення, зрештою, призвело до того, що Британія почала виходити із стану ізоляції та налагоджувати союзницькі стосунки з ворогами Берліну.

Поступове посилення протиріч між країнами підсилювалося особистою неприязню між британським королем Едвардом VII та німецьким кайзером Вільгельмом ІІ. Після підписання у 1907 р. угоди між Росією та Великою Британією про розподіл сфер впливу у Центральній Азії можна було говорити про остаточне формування двох конкуруючих угрупувань держав. І Лондон опинився по інший бік лінії протистояння з Берліном. Більше того, оскільки одним із пунктів союзницької угоди між Німеччиною, Австро-Угорщиною й Італією була умова, що цей союз в жодному разі не може бути спрямований проти Британії, то й стратегічний союз Риму з Віднем та Берліном ставав доволі проблематичним.

Втім, ситуація ворожості і конкуренції змінювалася аж до 1914 р. періодами взаємного потепління міждержавних стосунків. Зрештою, остання спроба залишити Британію нейтральною у Першій світовій війні була зроблена у липні 1914. Однак сам характер цієї спроби вказує на те, яку негативну роль у історичних долях країн може зіграти зайва самовпевненість. Рейхсканцлер Бетман-Гольвег запропонував британцями гарантії, що Німеччина не буде анексувати будь-які провінції Франції. Однак не дав жодних подібних гарантій стосовно французьких колоній. Очевидно, що для Лондона колоніальне питання було важливішим. Тому, природно, Лондон відповів відмовою. Хоча, британський уряд коливався, чи варто вступати у війну аж до вторгнення німецьких військ до нейтральної Бельгії. 4 серпня 1914 р. Британія передала Німеччині ультиматум с вимогою поважати бельгійський нейтралітет. Очевидно, що прийняття цього ультиматуму зруйнувало б філігранно розроблений план Шліффена. Втім, план у подальші пару місяців і так було зруйновано, Італія отримувала право залишатися нейтральною (а незабаром вступила у війну на протилежному боці фронту), Німеччина ж опинилася у безвихідному стратегічному становищі.

Висновки цієї історичної довідки доволі прості. Протиріччя між «морською Британією» та «континентальною Німеччиною» до останнього  моменту мали здебільшого суб’єктивний характер. А там, де вони мали об’єктивний характер, у навколо-колоніальній конкуренції, стратегія обох країн була доволі подібною. Розбудова німецького флоту Тірпіцем була саме ознакою переймання Німеччиною саме британської (яка, втім, тоді стала стандартною для європейських держав) колоніальної стратегії. Більш принциповими виглядали протиріччя із «континентальними» Францією та, згодом, Росією. Але там на перший план виходив не стільки фактор різної стратегічної культури, скільки банальна боротьба за території.

Для сьогоднішньої ж України висновки можуть бути трохи іншими. Невміння підбирати союзників, зайва самовпевненість політичного керівництва (яка, як це не парадоксально, у вітчизняному випадку поєднується із демонстративною невпевненістю та ірраціональною вірою у «силу угод») та принцип «нам всі винні» у міжнародних стосунках може зіграти злу роль.  Зрештою, відмова від створення системи союзів навколо України, які б нейтралізували російський фактор на західному, південно-західному та південному напрямках може коштувати у середньостроковій перспективі Україні катастрофічними наслідками.